Сьогодні наша громада віддала останню шану Герою та провела в останню земну дорогу молодшого лейтенанта ТАРАЄВА Тараса Васильовича, позивний «Тарік».
Тарас народився 9 березня 1992 року в місті Сміла. Тут минули його дитинство та юність. Часто він гостював у бабусі, яка дуже його любила. З дитинства Тарас займався спортом, відвідував різноманітні секції. Навчався у Смілянській загальноосвітній школі №4, згодом — у НВК «Ліцей-загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів “Лідер”».
Після закінчення школи вступив до Смілянського технікуму харчових технологій, який у 2013 році закінчив за спеціальністю «Комп’ютерні науки / Інформаційні управляючі системи та технології». У 2014 році здобув освіту в Національному університеті харчових технологій.
Тарас завжди був практичною та продуманою людиною. Саме тому паралельно навчався у ДНЗ «Смілянський ЦППРК», де здобув професію слюсаря.
Одним із його головних захоплень залишався спорт і тренажерний зал. У вільний час він любив грати в комп’ютерні ігри, зустрічатися з друзями, багато спілкуватися з братом.
Військовий шлях Тараса розпочався у 2022 році, коли в Україну прийшла повномасштабна війна. Маючи мужність і хоробре серце, він сам прийшов до військкомату та згодом став до лав Збройних Сил України.
Тарас був мобілізований до 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського.
Проходив службу на посаді командира взводу перехоплювачів безпілотних літальних апаратів батареї перехоплювачів безпілотних літальних апаратів зенітного ракетно-артилерійського дивізіону.
Разом із побратимами Тарас пройшов великий і складний бойовий шлях — від оборони Донецького аеропорту до контрнаступальних дій на Запорізькому напрямку. Попри специфіку своєї військової професії, йому неодноразово доводилося брати участь у боях у складі піхоти.
Тарас ніколи не прагнув воювати заради нагород. Але його відданість військовій присязі, мужність і відвага були гідно відзначені.
30 червня 2023 року, відповідно до Указу Президента України, старший матрос Тарас Тараєв був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Після отримання нагороди він розповідав:
«Ще вчора я працював за кордоном, а вже сьогодні у переліку звитяг маю збитий “аналоговнєтний” ударний КА-52. Це наче якась Голлівудська історія, проте так все і відбувається, коли працюєш у команді професіоналів. Я з товаришем “Хмарою” пішли удвох десь кілометрів 8 з тою трубою (ПЗРК “Ігла”). Вертушки літали дуже низько. Операція тривала близько двох діб».
Це був їхній перший вихід — потрібно було допомогти нашим штурмовикам просуватися вперед.
Саме тому ця нагорода була для Тараса особливо цінною.
У червні 2024 року він був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
Тарас гідно пройшов смугу перешкод, склав клятву морського піхотинця та отримав свій штормовий берет. Пишався ним найбільше, носив його з честю і гідністю.
У 2026 році отримав медаль «За оборону Костянтинівки».
Мав статус ветерана війни, численні сертифікати за проходження військових курсів та грамоти.
13 вересня 2026 року Тарас Тараєв загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання внаслідок удару КАБ з боку противника.
Побратими завжди знали його як позитивного, сильного, відповідального та надійного воїна. Людину, на яку можна було покластися у найскладніший момент.
У Тараса залишилася кохана дружина, яку він обожнював усім серцем. Вона вважала за честь проходити «його війну» разом із ним: де б він не був, вона завжди приїжджала до нього, була його тилом, підтримкою та опорою.
Залишилися люблячі батьки, які гідно його виховали; син, якого Тарас обожнював і для якого мріяв забезпечити найкраще майбутнє у вільній Україні; донька дружини, яку він любив як рідну і завжди вважав своєю донькою.
Залишився брат, який від самого народження підтримував і любив його.
І залишився вірний побратим «Хмара», з яким вони разом пройшли пекло війни.
Сьогодні біль від цієї втрати неможливо виміряти словами. Це невимовне горе для рідних і близьких, для дружини та дітей, для побратимів, для всієї бригади та для нашої громади.
Тарас віддав своє життя за Україну. Але його ім’я, його подвиг і пам’ять про нього мають залишитися назавжди.
Ми повинні нести цю пам’ять у своїх серцях, розповідати про наших Героїв дітям і виховувати нове покоління з розумінням ціни свободи та гордістю за українських воїнів.
Тарас був Героєм. Беззаперечно. Вічна пам’ять і вічна слава!
Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).
