Дуже важко змиритися з тим, що так рано наші Герої залишають цей світ, що йдуть від тих, кому вони так потрібні тут, на землі.
Сьогодні наша громада попрощалася з ЯРЕМЕНКОМ Вадимом Валентиновичем — солдатом, гранатометником взводу охорони відділення охорони військової частини Збройних Сил України.
Вадим закінчив Матусівську школу. До 15 років жив у селі Сигнаївка, на Шполянщині, де й минули його дитинство та роки юнацтва, формувалися його характер і погляди на життя. Він рано подорослішав — не обирав довгих доріг навчання, а обрав працю. Пішов працювати, сам будував своє життя, крок за кроком.
Зустрів свою дружину, створив сім’ю, став батьком. Любив життя і вмів за нього триматися. Мав свою справу, яку знав і любив, — буріння свердловин. Це була непроста, важка робота, але він не боявся труднощів, працював чесно і віддавався повністю.Він був із тих людей, які не говорять багато, вони просто роблять. І роблять по-справжньому.
З перших днів повномасштабної війни Вадим не вагався. Не зважував «за» і «проти» — просто став там, де був потрібен. Став на захист своєї Батьківщини, обравши шлях, який потребує не гучних слів, а сили всередині. Для побратимів він був «Гольф». Мужній, відкритий, дружелюбний і дуже товариський — той, з ким легко йти навіть у найважчі моменти, той, на кого можна було покластися без жодних сумнівів.
27 січня 2023 року, виконуючи свій обов’язок до кінця, Вадим загинув у тяжких боях поблизу Кліщіївки, у складі сил спеціальних операцій.
Його дорога додому виявилася довшою, ніж будь-хто міг уявити — понад три роки і вісім місяців. Це були роки боротьби, віри і надії. Родина не зупинялася, шукала, тримала його ім’я живим, не дозволяючи згаснути навіть найтоншій надії.
Але, на жаль, дива не сталося...
У Вадима залишилися діти: син і донька. Його продовження, його світло, його найрідніше. Ті, заради кого він жив і заради кого хотів повертатися додому.
І тепер його немає поруч. Є тиша, яка назавжди залишиться в цих домах. Є слова «тато», які звучать уже інакше — з болем і ніжністю водночас.
Вадим назавжди залишиться у своїх дітях — у їхніх рисах, у їхніх кроках, у їхньому житті. У серці дружини, у сльозах матері, у пам’яті рідних. І водночас — у цій землі, за яку він віддав життя.
Його ім’я не зітреться. Бо є любов, яка сильніша за час. І є пам’ять, яку неможливо поховати.
Життя Вадима обірвалося надто рано. Йому було лише 32 роки. Але він встиг залишити по собі стільки хороших спогадів, стільки світла на землі.
Дякуємо за службу, за мужність, за Україну!
Поховали Вадима Яременка на Алеї Слави Загреблянського кладовища.
